У дитинстві я проводила вихідні у бабушки за містом, каталася на роликах у парку Щербакова. Кожної весни мене і моїх хрещених брата і сестру батьки возили в Славяногорськ, відпочивати на природі у хвойному лісі.

‍

Влітку ми сиділи на берегу Кальміуса, а кожного літа їздили з бабусями з Донецька у Крим, на базу відпочинку «Ізумруд». Для дитини не було нічого веселішого, ніж подорож на потязі й абсолютно не схожі на індустріальне місто краєвиди Криму. Пам’ятаю, як бабушка розказувала мені, що ось ці квіти називаються магнолії, вони цвітуть у теплому кліматі. Вони все ще мої улюблені. Пам’ятаю, як ходили в церкву на горі, як бабушка Оля розказувала мені, як молитися, куди ставити свічки, до кого підійти. І який гарний вид на море відкривався зверху.

‍

Мене вчили співати народні пісні в Донецькій школі мистецтв номер 8, і я потім виступала на концерті на 1 вересня, у вишиванці у своїй школі. До сих пір пам’ятаю «Мову Єднання», яку я тоді співала.

‍

‍

Я не могла зрозуміти, при чому тут Донецьк і як це могло зробити з мене менш українку.

‍

‍

Пам'ятаю мого викладача музики, Олега Степановича, який вчив мене співати народні пісні. І як мама жалувалась, що нехай краще співає поп, нашо вчити ще старйо.😁

‍

Але мені насправді завжди більше подобались українські народні пісні.

‍

Пізніше, коли ми переїхали в Київ, я виступала в тією ж піснею в ліцеї 157. На Оболоні, на пісенному конкурсі. Мені дали перше місце і директорка довго говорила про те, що ось ця дівчинка з Донецька, а справжня україночка, такі пісні співає. А я не могла зрозуміти, при чому тут Донецьк і як це могло зробити з мене менш українку. В 12 років я ще не розуміла, що відбулось політично, але таке звернення директорки розізлило мене не менше від того.

‍

Хоча я була зовсім мала, коли ми переїхали, подорожуючи зараз, я все ще інколи обмовлююсь і кажу «Коли повернемось в Донецьк...», хоча давно уже живу в Києві.

‍